Бойові дії у Донецькій області не втрачають інтенсивності. Щодня через ворожі обстріли гине мирне населення, ворог систематично руйнує заклади культури, освіти, медицини. Все те, що Мирноградська громада за допомогою міжнародних донорів відновила після 2014 року, сьогодні у більшості зруйновано.
Нещодавно руйнувань від чергового ворожого обстрілу зазнала старовинна будівля Палацу культури «Україна», розташована в самому центрі Мирнограда. У соціальних мережах працівники закладу опублікували низку щемливих спогадів про творче життя, яке вирувало у закладі до 24.02.2022. Саме тут до повномасштабного вторгнення тривалий час працювала хореограф Тетяна Андреєва, добре відома у Мирноградській громаді. Сьогодні жінка в статусі вимушеної переселенки з Донбасу будує нове життя на Кіровоградщині.
Від вчительки – до керівниці танцювального колективу
Тетяна Андреєва народилась і виросла у Мирнограді. Після закінчення Слов'янського педінституту більше десяти років працювала у системі освіти – в школі №11 учителем української мови та народознавства, а потім методистом, завідувачем методичного відділу Будинку творчості дітей та юнацтва. Але у серці Тетяни не згасало прагнення до творчої реалізації. Напочатку 2007 року вона створила власний танцювальний колектив «Інтісар».
Займалися у ньому як дорослі, так і діти – близько 60 мешканців Мирнограда, закоханих у танець. Коли вихованці колективу почали з успіхом представляти місто на обласному і загальнонаціональному рівні, успіхи «Інтісару» помітили. А Тетяну Андреєву запросили як керівника колективу працювати у штаті Палацу культури «Україна».
– Спочатку ми віддали перевагу східним танцям, – розповідає Тетяна. – А згодом почали пробувати сучасні, народні, стилізацію. Паралельно я вела групу фітнесу для дорослих.
Щоб витримувати конкуренцію, потрібно було постійно підвищувати свою майстерність – брати участь у майстер-класах, запрошувати фахівців. Я і себе випробовувала у конкурсах. Посіла III місце на Чемпіонаті світу зі східних танців у Хургаді (Єгипет). На той час мені було дуже цікаво побачити носіїв східної культури, побувати на їхніх виступах. Упродовж останніх років напередодні пандемії ми активно проводили власні регіональні та всеукраїнські конкурси на базі нашого Палацу культури.
Після пандемії «Інтісар» повернувся до звичного творчого життя. Але тривав цей період, на жаль, недовго. Узимку 2022 року колектив активно готувався до 15-річчя. На 26 лютого у вихованців Тетяни Андреєвої були заплановані конкурсні змагання у Харкові. Усе було готово – постановка, нові костюми, замовлений автобус. Але 24 лютого 2024 року усі плани були скасовані через повномасштабне вторгнення рф.
– Після початку війни життя ніби було поставлене на паузу, – згадує Тетяна. – Усе було наче в режимі очікування. 15 березня 2022 року ми з чоловіком Ігорем, двома котами та горлицею, яка з’явилась у нас незадовго до війни, виїхали з рідного Мирнограда. Поїхали на Кіровоградщину в селище Нове поблизу Кропивницького. Цей населений пункт обрали не випадково. Там мешкала моя донька Катерина. Вона вже отримала творчу спеціальність з хореографії, працювала у професійному народному колективі «Зоряни» артисткою балету. У колективі познайомилась з майбутнім чоловіком, вийшла заміж. На той час донька була вагітна. І потребувала родинної підтримки.
Перші виклики на новому місці
Організувати життя на новому місці родині Андреєвих, як і більшості ВПО, було вкрай важко. Спочатку Тетяна й Ігор жили у доньки. Потім до них доєдналися батьки Тетяни, і у невеликій квартирі одночасно жили 6 людей, 4 коти і кролик.
Головним викликом для Тетяни став пошук роботи. Для вимушеного переселенця у перші місяці війни, коли значна кількість підприємств у центральній Україні була закрита, це було вкрай важким завданням. Але Тетяна наполегливо шукала будь-які варіанти зайнятості.
Їх вдалося влаштуватися у зоомагазин. Працювати довелось за дуже невисоку зарплату, але це були хоч якісь кошти. Згодом чоловік Тетяни, вже перебуваючи на пенсії, знайшов роботу – і родині полегшало у фінансовому плані. Подружжя орендувало окрему квартиру.
Через якийсь час Тетяні запропонували роботу в фітнес-клубі з дітьми і дорослими. Поступово була набрана група фітнесу, а керівниця клубу наполягла, щоб Тетяна додатково набрала ще і групу незвичної для неї йоги.
Щоб освоїти новий напрям у роботі, Тетяна закінчила курси й отримала сертифікат інструктора з йоги. Їй сподобалось, що йога може слугувати не тільки підтримкою внутрішнього психологічного балансу, якого під час війни не вистачає багатьом. Вона містить великий блок силових вправ, де людина працює із власним тілом. І це допомагає у боротьбі зі стресом.
– Після переїзду у мене почалися проблеми зі спиною, – згадує Тетяна. – Довелося користуватися послугами професійного тейпіатора у Кропивницькому. З часом дійшла висновку, що мені самій треба освоїти і цей напрям. Я пройшла курс з терапевтичного тейпування у двох спеціалістів і курс з естетичного тейпування. Це наразі приносить невеликий дохід, але я зголосилася займатися цим через те, що мені самій була потрібна допомога. Постійний стрес від війни, від вимушеного переїзду дався взнаки. Потім я неодноразово допомагала не лише собі, а й вагітній доньці, іншим вагітним жінкам, клієнтам, які мають проблеми з опорно-руховим апаратом.
«Квест» з оренди для ВПО
Величезним викликом для подружжя Тетяни й Ігоря став пошук житла. Варіантів оренди було вкрай мало, небагато місцевих мешканців були готові здавати житло вимушеним переселенцям.
Врешті-решт родини вдалося орендувати квартиру в малосімейці. Під’їзд був «проблемний», з великою кількістю людей із різноманітними залежностями. У першій день на свою адресу від сусідів подружжя почуло «переселенці понаїхали».
Аби якось навести лад у під’їзді, Тетяна написала листа до селищної ради, виступила з ініціативою створення чату жильців у одному з месенджерів. Потім ініціювала збір коштів. У під’їзді встановили замок, притягувач на металеві двері, замінили лінолеум у ліфті, прибрали та навели лад.
Тетяна зазначає, що першими її помічниками були вимушені переселенці з Краматорська та Харкова. Здебільшого вони брали участь у всіх роботах, здавали гроші на ремонт. Коли подружжю Андреєвих через рік довелося шукати іншу квартиру, ті місцеві, хто кидав образливі коментарі на адресу ВПО, шкодували, що така ініціативна родина їде з будинку.
30 серпня 2022 року у Тетяни народився онук Матвій. А через пів року його батько, зять Тетяни Денис, був мобілізований до лав ЗСУ. Він пройшов навчання у Великій Британії. Наразі служить у морській піхоті. Разом з побратимами захищав від ворожої навали Миколаїв, Херсон, Харківщину. За більш ніж рік служби Денис був вдома лише один раз: 10-денна відпустка була пов’язана зі смертю батька.
Тетяна й Ігор наразі як можуть підтримують доньку Катерину й онука. Заради того, щоб мати змогу допомагати доньці, Тетяна отримала водійські права. Наразі всі в родині зосереджені на вихованні маленького Матвія.
Мирноград лишається у серці
За подіями у рідному Мирнограді Тетяна активно стежить у соцмережах. На жаль, під обстрілами у нашій громаді наразі лишається біля 5000 людей. Це переважно літні люди, в яких немає сил і фізичного ресурсу, аби розпочати життя «з нуля» в іншій області чи країні. Хтось до останнього чіпляється за можливість спати у рідній домівці, відвідати могили померлих рідних.
– Як вимушена переселенка, я розумію цих людей, – каже Тетяна. – Бо пам’ятаю, як плакала, розпаковуючи речі з власної квартири після переїзду. Ці речі пахнуть домівкою. І той, хто дому ніколи не втрачав, цього відчуття не зрозуміє…
Тетяна зазначає, що усе життя ставила собі конкретні цілі, досягала їх і рухалася далі. Наразі ж війна позбавила можливості чітко дати відповідь на питання: «А що далі?». Але водночас вона дала змогу переоцінити багато речей та уявлень.
– Пам’ятаю свої перші відчуття після переїзду на Кіровоградщину, – розповідає Тетяна. – Ми вечорами гуляли з чоловіком. Інколи бачили у вікнах фрагменти чужого життя. І я кілька разів ловила себе на думці, що по-доброму заздрю цим людям. Бо їх війна не торкнулась у тому масштабі, яким вона пройшлася сходом країни. Вони у себе вдома, у них звична робота, усі рідні – поряд. Інколи на заняття до клубу мої нові клієнти приходять без настрою. А я дивуюся, як це немає настрою? Оберніться, подивіться – і …цінуйте!
Зараз, дивлячись на них, бачу себе у минулому. Раніше якісь дрібниці викликали поганий настрій, я нервувала. І лише коли опинилась у стані переселенця, що втратив дім, зрозуміла – потрібно цінувати життя. Людей, що оточують, насамперед свою сім'ю. І берегти ті добрі моменти, які у тебе були і ще обов’язково будуть.
Максим Забєля
Фото з особистого архіву Т. Андреєвої
Матеріал створено у межах проєкту «Підтримка професійної журналістики під час війни», який реалізується ГО «ІнтерньюзУкраїна».
